Михаил Кальницкий (mik_kiev) wrote,
Михаил Кальницкий
mik_kiev

Докладно про панораму «Голгофа»

З нагоди Великодня пропоную увазі шановних друзів та колег дослідження складної долі відомої панорами «Голгофа» на Володимирській гірці. Цю статтю було надруковано у часопису «Пам’ятки України» (2008, № 1).

Щодо київської «Голгофи» вже існує чимало публікацій; на найцікавіші з них є посилання у Примітках. Проте, як виявилося, деякі нові архівні дані дозволяють доповнити й уточнити доволі-таки заплутану історію панорами. Серед ілюстрацій – низка світлин з будівлею павільйону «Голгофи» у різних ракурсах та репродукція живописного полотна. Мені пощастило також придбати видану 1917 року маловідому брошуру з описом цього видовища.

Текст, наведений нижче, в основному відповідає журнальному; поновлено деякі подробиці, що їх скоротила редакція; документи та текст брошури у додатку подаються мовою оригіналу.

Отже,

ПАНОРАМА «ГОЛГОФА» У КИЄВІ


Павільйон панорами «Голгофа». Фото початку ХХ ст.


Слово «панорама» виникло зі сполучення двох грецьких слів: «пан» (все) і «орама» (вид). Саме таку назву отримали великі картини з оглядом, що охоплює ніби повне коло обрію.

Люди навчилися мистецтву панорами ще наприкінці XVIII сторіччя. Засновником його вважається шотландський художник Роберт Баркер.


Роберт Баркер

Розповідають, що 1775 року. він за борги потрапив до в’язниці. Там він нібито помітив особливий, вельми яскравий ефект освітлення аркушу паперу відбитим від стіни світлом у напівтемряві камери. Після звільнення Баркер спробував аналогічним чином освітлювати великі картини і навіть запатентував свій винахід у червні 1787 року. Першим його твором, що знаменував відкриття нового способу демонстрації картин чи фресок, стало напівкругле полотно з видом міста Единбурга. Але перша панорама у нинішньому розумінні з’явилася трохи пізніше. У 1792 році Р. Баркер демонстрував у Лондоні в спеціально спорудженій ротонді кругове полотно із зображенням гордості британців – англійського флоту біля Портсмута. Ця панорама, результат майже п’ятирічної праці митця, була заввишки 4,8 м і мала 13,7 м у діаметрі [1].


Схема однієї з перших панорам Р. Баркера (1798) із зображенням морської баталії

Публіка захоплено сприймала оригінальну новацію. Комерційний успіх сприяв швидкому поширенню панорамного мистецтва по різних країнах. Попервах переважали архітектурні пейзажі, але майстри панорам опанували також батальний та історичний жанр. Французький художник Жан-Шарль Ланглуа у своєму творі «Битва при Наварині» (1830 р.) уперше влаштував ретельно виконаний предметний план – об’ємний макет, що містився перед оглядовим майданчиком і непомітно переходив у площину самої картини. У такий спосіб було досягнуто значно більшого «ефекту присутності». У Франції з’явилися також перші діорами (Париж, 1823 р.) – картини, що охоплювали лише частину горизонту й справляли враження спостерігання натури крізь вікно. До речі, серед винахідників діорам був художник Луї Жак Дагер, який згодом ще більше уславився як «батько» фотографії.

Зрештою, мистецтво панорам і діорам прийшло й до наших країв. Нині найвідомішою в Україні є батальна панорама художника Франца Рубо «Оборона Севастополя».


Панорама «Оборона Севастополя». З поштівки початку ХХ ст.

Величезне полотно заввишки 14 м і завдовжки 115 м розміщено у спеціально збудованому павільйоні, де ретельно розраховані інтенсивність та напрямок освітлення, розташування спеціального рефрактора над оглядовим майданчиком тощо.


Будова панорами «Оборона Севастополя» в перекрої

Панораму вперше відкрили у 1905 році, а вдруге, після тривалої реставрації у зв’язку з великими ушкодженнями під час війни, – у 1954 році [2]. Щороку її відвідують тисячі гостей Севастополя.

Втім, і Київ мав свою знамениту панораму, яка з’явилася, до того ж, раніше за севастопольську. На жаль, тих, хто бачив її на власні очі, уже майже не залишилося, бо цей твір востаннє демонстрували приблизно 75 років тому. Проте наявні зображення дають певну уяву як про зовнішній вигляд її приміщення, так і про живописне полотно, експоноване в ньому. А низка публікацій та архівних документів дозволяє досить повно відтворити історію київської панорами – цікаву, насичену різноманітними подіями, місцями заплутану і навіть у певній мірі скандальну.


Краєвид Старого Києва. Фото 1870-х рр. Між «Присутственими місцями» та Михайлівським монастирем – водонапірна башта Київського водогону (не збереглася)

...Наприкінці ХІХ сторіччя навколо пам’ятника Святому Володимиру понад Дніпровським схилом на землі, що належала місту, було розбито затишний парк «Володимирська гірка». Але південно-східна частина гори залишалася пустищем. Звідси вітер розносив пилюку по всьому Хрещатику. Час від часу Міська дума віддавала цю місцину орендарям під улаштування комерційних балаганів, іноді тут провадилися дитячі ігри. А у 1897 році «батьки міста» були вже пристали на пропозицію київського купецтва звести на цьому місці капітальну будівлю – корпус Комерційного училища. Киянам не припав до вподоби такий задум, бо поменшало б місця для прогулянок, та й загальний вигляд історичної гори міг зазнати непоправних змін. Проте здавалося, що нічого вже не вдіяти: будівельники почали розмічати майданчик. Фейлетоніст газети «Киевское слово», який підписувався псевдонімом «Кремень», розчаровано констатував: «Любят киевляне эту гору – истинную красу Киева, но пальцем о палец не ударят, чтобы как-нибудь огородить ее от бесцеремонных посягательств» [3]. Аж раптом, понад сподівання, до редакції газети посипалися листи. Усі дописувачі протестували проти будівництва, а газета друкувала ці їхні відгуки. Засновники училища розгубилися – й відмовилися від ділянки нібито через брак площі. Зраділий «Кремень» тоді зізнався: «Был момент, когда мне казалось, что печатные строки не в состоянии расплавить общественного равнодушия, но теперь я должен принести публичное покаяние» [4]. Так, тоді друковане слово ще було чогось варте, коли йшлося по долю історичного середовища!


Південна частина Володимирської гірки. З поштівки кінця 1890-х рр. Одразу праворуч водонапірної башти, трохи попереду – низенька будівля з вежею: стрілецький тир, відкритий 1895 р. (згодом до нього прибудували проекційну будку, і на гірці з’явився кінотеатр під назвою «Електробіограф-Тир»). Ще трохи правіше, біля паркану, видно біленький стовпчик. Це – встановлений року 1889 обеліск у пам’ять генерал-губернатора Олександра Дрентельна, якого тут у липні 1888-го розбив апоплексичний удар

Отже, ділянка залишилася вільною. І дочекалася року 1901-го, коли Міська дума у засіданні 5–6 липня (дати до 1 березня 1918 р. подаються за старим стилем) розглянула прохання директора-розпорядника місцевого художнього салону, дворянина Івана Замараєва надати йому в оренду місце під павільйон для експонування художніх творів за 1500 рублів на рік. Дума погодилася виділити частину Володимирської гірки, але внесла до контракту застереження: «чтобы в павильоне выставлялись исключительно религиозного и исторического содержания» и «чтобы не было музыкальной игры» [5].

І. Замараєв та його партнер – австрійський підданий Артур Гашинський – узялися за будівництво виставкового приміщення. Відповідний проект був замовлений цивільному інженерові Володимиру Римському-Корсакову за зразком його споруди у польській Ченстохові. Будівне відділення Київського губернського правління погодило проект 31 серпня 1901 року [6]. Через три місяці павільйон був готовий – дерев’яний, з мурованим порталом у стилі модерн. Залишалося розмістити в ньому картини. Точніше – лише одну, але величезну: 93,8 метрів завдовжки та 12,9 метрів завширшки. Це було панорамне полотно «Голгофа», що відтворювало сцену розп’яття Ісуса Христа.

Уперше панораму із зображенням Голгофи було показано у Мюнхені ще 1886 року. Створила її група митців – членів «Німецького панорамного товариства»: Бруно Пігльгайн, Карл Фрош, Йозеф Крігер. Цьому передувала подорож до Палестини, що її Пігльгайн організував для себе і співавторів. Побувавши на Святій Землі, вони дістали змогу достеменно відтворити на картині місце дії – околицю стародавнього Єрусалима.


Бруно Пігльгайн

Мюнхенський твір був чи не першим зверненням панорамістів до біблійної тематики. Новинка привернула широку увагу. Щоправда, перша «Голгофа», не проіснувавши й шести років, несподівано згоріла під час експонування у Відні. Тоді автори повторили роботу. А потім на замовлення інших міст почали активно тиражувати свій твір. За даними дослідника історії київської «Голгофи», покійного києвознавця О. Березіна, протягом 1886–1903 років було виготовлено близько 40 повторів, що їх найчастіше виконували К. Фрош і Й. Крігер [7].

Кінець кінцем одна з цих копій, навинута на дерев’яний коток, залізницею (важила ж бо понад 3 т) була доправлена до Києва, де й зайняла місце у павільйоні з написом на фасаді «Голгофа». Предметний план (тоді його називали французьким словом «терен») виконав місцевий декоратор С. Фабіянський [8]. Освітлення було природне, а у темні години використовували світильний газ (електричні лампи в той час ще дуже миготіли, що могло б зіпсувати глядачам враження). Правда, місцевий бранд-майор висловив занепокоєння щодо цього: мовляв, «здание деревянное и очень легко воспламеняется». А один «доброзичливець», дворянин Марцел Боровський, навіть спробував був зірвати урочисте відкриття панорами. Як «новорічний дарунок» її власникам він 31 грудня 1901 року склав листа до поліцмейстера, в якому застерігав, що плафон над головами глядачів просочений легкозаймистою рідиною, ще й міститься близько до ріжків газового освітлення, а «распорядитель панорамы в этом деле ничего не понимает, <…> и благодаря такой халатности г-на Артура Гашинского может быть большое несчастье» [9]. Проте зіпсувати свято не вдалося. Губернський архітектор Г. Антоновський, перевіривши стан освітлення, не знайшов причин тривожитися, до того ж іще довідався, що «г-н Боровский обойщик и работал в павильоне панорамы и был устранен от дел владельцем таковой» [10].

Таким чином, усі перешкоди були усунуті, і 10 січня 1902 року в присутності губернатора, міського голови та інших поважних гостей відбулося урочисте освячення панорами. Того ж дня о 15-й годині її відкрили для публіки.


Панорама «Голгофа» у перспективі вул. Олександрівської (М. Грушевського). З поштівки 1903 р.

Нове видовище користувалося винятковою популярністю. Кияни йшли на «Голгофу» тисячами, хоча вхідні квитки коштували, як на ті часи, недешево: 50 коп. з кожного відвідувача, для школярів – 30 коп., а в понеділки такса чогось подвоювалася [11]. Але ж за ці гроші на глядачів чекало незабутнє враження: майстерно виконаний краєвид Єрусалима, численні фігури в екзотичному східному вбранні, а понад усім – три хрести на пагорбі...

Частка слави випала й авторові проекту павільйону, В. Римському-Корсакову. У березні 1902 року він доповідав про свою роботу в Петербурзі у колі колег, членів Товариства цивільних інженерів:

«Здание киевской панорамы представляет собой 12-тигранник, диаметром около 15 саж. [1 сажень дорівнює 2,13 м.— Авт.], остовом которого служат угловые фермы, высотой 6 саж., состоящие из наружных и внутренних стоек, укрепленных в шпалах, уложенных поверх кирпичного фундамента, с бетонным основанием.

Легкие деревянные стропила упираются в центре в висячую бабку.

Посередине расположена площадка для зрителей, на которую снаружи ведет бетонная лестница. Стойки снаружи и изнутри обшиты досками, промежутки между которыми заполнены древесными опилками. Для развески картины на стене здания была применена особая подвижная тележка, двигающаяся по круговым рельсам; к наружному краю тележки подвешивалась, в виде огромного рулона, картина, развертывающаяся по мере движения тележки.

Над площадкой для зрителей был устроен зонт, окрашенный снизу в черный цвет. Освещение днем через верхние окна, вечером – газовыми ауэрскими горелками, которые дают более равномерный и спокойный свет, нежели электрические, дуговые, фонари.

Между картиной и площадкой для зрителей устраивается так называемый террен (Terrain), соответствующий сюжету картины.

Здание панорамы обошлось в 18000 руб., которые были возвращены предпринимателем в 2–3 месяца, благодаря громадному успеху, которым пользовалась панорама в Киеве»
[12].


Олександрівський костьол і павільйон панорами. З поштівки 1902 р.

Справді, успіх був шалений. Розповідали навіть, що на предметному плані бачили слід босої ноги, – ніби хтось із відвідувачів, уведений в оману «ефектом присутності», спробував був увійти в полотно [13]. Провадилися екскурсії на «Голгофу» для дорослих і школярів. У зв’язку з цим дослідники творчості Михайла Булгакова висловлюють припущення, що відправною точкою «біблійних» сторінок роману «Майстер і Маргарита» стали враження майбутнього письменника від панорами, яку він мав побачити у гімназичному віці [14].


Михайло Булгаков - гімназист

Варто зазначити, що церковні кола поставилися до нової панорами досить стримано. У єпархіальному часопису стаття з докладною розповіддю про зміст художнього полотна панорами закінчувалася словами: «Вообще о картине должно заметить, что она имеет не столько церковно-религиозное, сколько историческое значение. Она не столько возбуждает в душе зрителя чувство благоговения, сколько знакомит его с историческою обстановкою, посреди которой совершалось распятие Спасителя. Неприятно поражают зрителя крайний реализм изображений, слишком большие фигуры людей, изображенных на картине, а также и некоторые детали в обстановке, напр[имер], растительность, напоминающая скорее нашу европейскую, нежели палестинскую» [15].

Натомість світська публіка реагувала піднесено. Популярний ілюстрований путівник по Києву С. Богуславського у виданні 1903 року репрезентував «Голгофу» як «чудное, полное какой-то вдохновенной иллюзии произведение искусства. Каменные глыбы, настоящие палатки, настоящий песок так искусно вдвинуты (другого слова не придумаешь) в полотно с чудной живописью, перспектива так гениально соблюдена, даль Гефсиманских гор, с убегающим в страхе комочком Иуды, так глубока, так волшебна, что только разговоры других посетителей могут убедить тебя, что ты не в толпе иерусалимской черни, не у стен Святого Города, не у подножия креста, на котором бессильно склоняется тело Спасителя… Передать словами неотразимое впечатление панорамы невозможно, – надо видеть собственными глазами, надо простоять несколько часов в этом храме искусства» [16].

Такі захоплені рядки повторювалися й у пізніших виданнях путівника. Але слід зауважити, що мешканці й гості Києва далеко не щороку мали змогу оглядати «Голгофу». І це зрозуміло. Видовище було комерційним, власники прагнули діставати від нього постійний зиск, а публіка, задовольнивши свою цікавість до першої панорами, жадала чогось нового. Тому час від часу «Голгофа» залишала стіни павільйону й відправлялася до різних міст на «гастролі», а її місце займали інші твори. Вперше це відбулося у липні 1903 року, коли у київському павільйоні розмістили панораму польського художника Яна Стики «Катування християн у цирку Нерона». Митець написав її під впливом відомого роману Генріха Сенкевича «Quo vadis?» [17]. Тим часом «Голгофу» показували у Одесі. Очевидно, саме тоді її побачив ще один майбутній письменник, одесит Валентин Катаєв, якому тоді йшов сьомий рік.


Валентин Катаев

Через багато років Катаєв пригадав свої дитячі враження у повісті «Уже написан «Вертер»»:

«Перед мальчиком полукругом раскинулась как настоящая черствая иудейская земля: рыжие холмы на рыжем горизонте - неподвижный, бездыханный мир, написанный на полотне, населенный неподвижными, но тем не менее как бы живыми трехмерными фигурами евангельских и библейских персонажей в розовых и кубовых хитонах, на ослах и верблюдах и пешком, и надо всем эти царила гора Голгофа с тремя крестами, высоко воздвигнутыми на фоне грозового неба с неподвижными зигзагами молний. Распятый богочеловек и два разбойника, распятые вместе с ним - один одесную, а другой ошуюю,- как бы висели с раскинутыми руками над небольшой живописной группой римских воинов в медных шлемах, украшенных красными щетками.

Из пронзенного бока Христа неподвижно бежал ручеек крови. Голова в терновом венке склонилась на костлявое плечо. Римский воин в панцире протягивал на камышовой трости к запекшимся устам Спасителя губку, смоченную желчью и уксусом...»
[18].

Аби підігрівати серед київської публіки інтерес до панорами, одночасно з нею у тій самій будівлі додатково демонстрували інші мистецькі твори меншого розміру: скажімо, навесні 1904 року – діораму Іллі Репіна «Гетсиманська ніч» [19], а влітку того ж року – аж сім історичних діорам на теми епохи Петра І [20].


Об’ява у «Киевской газете», 1904 р.

У березні 1907 року А. Гашинський, котрий став основним орендатором, довірив укласти з містом новий контракт на продовження оренди місця під панораму своїй дружині Катерині Гашинській, уродженій селянці Присяжнюковій. Угоду було підписано 24 травня того ж року; термін її дії визначався з 1 вересня 1907 по 1 вересня 1913 року. Сума орендної плати не змінилася – ті самі 1500 рублів на рік. Порівняно з першим контрактом було зроблено цікаве уточнення: якщо спочатку заборонялося виконувати у будівлі панорами музичні твори, то тепер на це давалася згода, але належало добирати музику «соответственно характеру картины» [21]. Проте, як виявилося, інтерес киян до звичного вже видовища істотно зменшився, тож прибутки були значно нижчими від сподіваних. Унаслідок цього К. Гашинська навіть не змогла зробити перший внесок орендної плати у визначений контрактом термін. Вона зверталася до членів садового відділення міської управи, прохаючи переглянути угоду та знизити плату до 900 руб., і навіть переконала їх піти на це, проте міська дума не схвалила такої пропозиції [22]. Тож уже в листопаді 1907 року, згідно з контрактом, будівля «Голгофи» перейшла у власність міста.


Царська (Європейська) пл., вдалині – павільйон панорами. З поштівки початку ХХ ст.

Тоді до переговорів щодо долі панорами втрутився доктор прав, австрійський підданий Генріх Льгота-Льгоцький (який займався підприємництвом у Києві й польській Ченстохові). Він, до речі, був повіреним К. Гашинської в перемовинах її з містом. У листі до міської управи від 14 січня 1908 року Г. Льгота-Льгоцький твердив: «В настоящее время я являюсь фактическим арендатором павильона на Владимирской горке под названием «Голгофа». Арендные права, полученные г-жой Гашинской от города по контракту от 24-го мая 1907 года, переуступлены мне на основании особого договора с г-жой Гашинской» [23]. Заявник бажав заорендувати «Голгофу» на шість років за ще меншу плату: перші три роки – по 600 руб., останні три – по 900 руб.

Ствердної відповіді на свою пропозицію Г. Льгота-Льгоцький не дістав. Утім, не з’являлися й представники міської влади, які мали б узяти павільйон у власність. Здається, «батьки міста» за іншими справами просто забули про «Голгофу». А тим часом експлуатація павільйону тривала. Київську панораму експонували у Харкові, а на її місці, за інформацією В. Петропавловського, нібито розмістили панораму «Березина» на тему відступу наполеонівського війська з Росії у 1812 році (автори – польські художники В. Коссак і Ю. Фалат) [24]. Однак у газетних повідомленнях за той-таки 1908 рік йдеться про інший мистецький твір: «Новооткрытая замечательная панорама в здании Голгофы на Владимирской горе изображает битву народов при Лейпциге, при участии русских войск и в присутствии трех императоров: Александра I, Франца I австр[ийского] и Наполеона» [25]. Автором цього твору був митець із Мюнхена, професор Вагнер [26].


Об’ява у газеті «Киевская мысль», 1908 р.

Про нову експозицію повідомила преса, а міські діячі ніби й не помічали цього. Лише у листопаді 1908 року вони, нарешті, схаменулися, – адже хтось незаконно користувався міським майном і отримував з нього зиск!


Павільйон "Голгофи" під час експонування "Поразки Наполеона". Фото 1908–1909 рр.

Зажадали пояснень від Г. Льгота-Льгоцького. Але він, швидко зорієнтувавшись, відцурався від панорами, твердячи таке: «...Я писал в этом моем заявлении от 14 января 1908 г. о том, что я был тогда фактическим владельцем павильона, но ныне я должен заявить, что такое мое владение павильоном основано было на частном договоре, имевшемся у меня с Гашинской в январе 1908 г., и продолжалось это очень короткое время, т.к. когда Городской управой в начале того же 1908 г. мне было отказано в заключении формального арендного контракта со мной на упоминаемую землю и павильон, то я тогда же прекратил всякие договорные отношения с Гашинской и сдал ей фактическое владение павильоном» [27].

Митрофан Країнський, повірений міста з підготування судового позову щодо незаконного користування павільйоном, був упевнений, що Г. Льгота-Льгоцький вводить в оману. Він почав розпитувати свідків серед працівників панорами, отримав навіть промовисту довідку від Київського електричного товариства про те, що з травня 1908 року всі рахунки за електричне освітлення павільйону сплачував саме Г. Льгоцький [28].


Архівна копія довідки Київського електричного товариства, 1911 р.

У цих розшуках і з’ясовуваннях минали місяці, а панорама продовжувала діяти незрозуміло на чию користь! На межі 1909–1910 років киян оповістили, що «Голгофа» знову на місці й чекає на глядачів [29]. Тільки у березні 1911 року міська влада, нарешті, спробувала діяти рішуче. У павільйон прийшов виконавчий пристав, а до окружного суду було скеровано позов про стягнення з Г. Льготи-Льгоцького на користь Києва за експлуатацію міського майна 3500 руб., тобто невнесену користувачем орендну плату, рахуючи по 1500 руб. річно [30]. Поки тривала судова тяганина, павільйоном розпоряджалися представники міста. 15 березня 1912 року комісія фахівців оглянула будівлю панорами, констатувала її незадовільний технічний стан і визнала це приміщення «опасным для общественного пользования и подлежащим закрытию» [31] (за коментарем преси – через небезпеку виникнення пожежі) [32].


Павільйон «Голгофи» позаду готелю «Європейський». З поштівки 1910-х рр.

Між тим окружний суд не визнав аргументи позивача М. Країнського переконливими і позов не задовольнив. Відтак була апеляція до судової палати, яка розглядала справу ще довше – до січня 1915 року – і теж відмовила позивачеві. Останню крапку в цій задавненій історії поставила остання судова інстанція – Правлячий Сенат. Він своєю ухвалою від 21 грудня 1915 року залишив чинним рішення Київського окружного суду [33], себто справедливість щодо незаконного утримання «Голгофи» спритним підприємцем так і не була відновлена...

Судячись із містом, Г. Льгота-Льгоцький не гаяв часу. Слідом за А. Гашинським він спробував перетворити утримання панорами на «родинний» бізнес. Пані Ядвіга Льгоцька у своєму зверненні до міської управи від 20 квітня 1912 року попросила здати павільйон їй у оренду на шість років за 800 руб. на рік [34]. Для підсилення своєї позиції вона 17 травня того ж року придбала полотно «Голгофи», що було у формальній власності німецького підданого Готліба Екштейна, за 10 тис. руб.[35] Та навіть це не допомогло їй отримати позитивну відповідь. Водночас з’явився інший претендент на оренду павільйону – дворянин з Варшави Генріх Полетилло, котрий уже кілька років демонстрував панорами у різних містах Російської імперії. Він ще у жовтні 1911-го просив здати йому «Голгофу» на ті ж таки шість років [36]. Цікаво, що на той час у своїй власності Г. Полетилло мав іншу картину «Розп’яття Ісуса Христа» («Голгофа»), яку він придбав у фірми «А. Фін і Син» (Роттердам) і експонував у спеціальному приміщенні в Саратові. Щоправда, вже у листопаді того ж року мусив віддати цю картину київському купцеві-бакалійнику Михайлу Калашникову на погашення боргу в розмірі 7879 руб. – так, в усякому разі, зазначено в нотаріальному акті [37]. Втім, порівняння дат дозволяє припустити, що, можливо, варшав’янин використав киянина у такий хитромудрий спосіб як компаньйона, обминувши якісь формальні невигоди. Адже у квітні 1912 року Г. Полетилло поновив свої клопотання про шестирічну оренду павільйону [38].

Проте «батьки міста» з-поміж двох претендентів на «Голгофу» обрали... третього. Це був син чиновника Тит Хмеліовський, який запропонував за оренду на рік ті ж таки 800 руб., але, на відміну від конкурентів, погодився укласти угоду поки що лише на один рік. Отже, згідно з контрактом, за своїм змістом аналогічним контрактові з К. Гашинською, йому надали приміщення на річний строк, починаючи від 18 липня 1912 року [39], і вже 19 липня досі запечатаний павільйон було, нарешті, відкрито [40].


Краєвид з «хмарочосу Гінзбурга» на Інститутській вул.; ліворуч видно павільйон панорами. З поштівки 1910-х рр.

Наступні три роки Хмеліовський справно платив оренду, демонструючи киянам то «Голгофу», то «Березину» (актуальну якраз у соту річницю перемоги над Наполеоном). Власниця полотна «Голгофи» Я. Льгоцька мусила погоджуватися на це (очевидно, отримуючи хоч якусь компенсацію за використання її майна) [41]. Орендатору довелося піти на додаткові витрати, здійснивши в 1913 році капітальний ремонт павільйону під керівництвом архітектора А. Трахтенберга [42]. А у 1915-му новим користувачем панорамного приміщення став згаданий М. Калашников. Нарешті настала черга тієї, другої «Голгофи», що її він отримав у Г. Полетилла. Саме це полотно купець розмістив у павільйоні.

Отже, у різні часи на Володимирській гірці експонувалися дві різні «Голгофи»! Першим цей цікавий факт виявив і оприлюднив у своїй розвідці «Панорама «Голгофа»» дослідник Віталій Ковалинський [43]. Водночас зазначимо: якщо порівняти описи першої панорами в цитованій публікації з «Киевских епархиальних ведомостей» (1902 р.) і другої у спеціальній брошурі, виданій 1917 р. (її текст наведено у додатку до цієї статті), то можна переконатися у тотожності усіх деталей – аж до згадки про два шатра на першому плані, з яких одне намальоване, а інше належить до предметного плану. Отож виглядає, що у власності Г. Полетилла, а потім М. Калашникова був ще один «екземпляр» тих копій мюнхенської «Голгофи», що їх так активно тиражували свого часу К. Фрош і Й. Крігер.


Реклама панорами «Голгофа». 1917 р.

Подовживши в 1916-му контракт із містом на три роки (щоправда, річна орендна плата внаслідок воєнної інфляції зросла до 2275 руб., а у 1919-му її ще подвоїли [44]), М. Калашников примудрився зберегти свій бізнес і за радянського часу. Павільйон, звичайно, визнали державним майном і передали в розпорядження Губполітосвіти, але картиною і далі володів колишній купець, який з 1921 року відновив оренду приміщення в нових господарів [45].


Вхід до панорами. Фото – радянського часу, про що свідчить відсутність реклами та стан напису на порталі


«Голгофа» на детальному плані Києва 1925 р.

Проте орендну угоду вдалося продовжити лише до кінця 1924 року. А у квітні 1925-го радянські представники просто викинули Калашникова з приміщення «Голгофи» і конфіскували картину на користь держави. Потерпілий, вивчивши нове законодавство, спробував був захистити свої права.


Архівна телеграма М. Калашникова до Наркомосвіти УСРР з проханням «СОГЛАСНО РЕВОЛЮЦИОННОЙ ЗАКОННОСТИ ОТМЕНИТЬ ЗАХВАТ УДЕРЖАНИЕ ДЕСЯТЬ МЕСЯЦЕВ МОЕГО ИМУЩЕСТВА НИКАКОГО ОТНОШЕНИЯ МУЗЕЙНОМУ НЕ ИМЕЮЩЕГО». Лютий 1926 р.

Проте його скарги до інстанцій Києва й столичного тоді Харкова успіху не мали. В одній з відповідей, що надійшла з Наркомату освіти, М. Калашникову дали таке «принципове» роз’яснення: «Передача в собственность государства картины «Распятие», картины безусловно художественно-исторического значения, соответствует общему духу советской политики относительно владения такими вещами, а в данном случае является тем более справедливым, что Вы не были творцом этой картины» [46].


«Голгофа» у перспективі Костьольної вул. Фото кінця 1920-х рр. (праворуч видно щойно зведений конструктивістський житловий будинок кооперативу «Сяйво», нині № 6)

Відтоді органи політосвіти самі діставали прибутки з панорами. Використовували її, за тогочасним свідченням, «для переведення антирелігійних бесід» [47].


Панорама площі ІІІ Інтернаціоналу (Європейської), ліворуч – павільйон панорами. Фото близько 1930 р.

Так тривало до часу, коли Київ повернув собі статус столиці УРСР. Той рік – 1934-й – став останнім для київської «Голгофи».


Площа ІІІ Інтернаціоналу (Європейська). Це чи не останнє фото, на якому видно панораму (праворуч). Його зроблено у 1933 або 1934 році, судячи з плакату, що закликає передплачувати позику 2-ї п’ятирічки (вона, як відомо, прийшлася на 1933–1937 роки)

Павільйон розібрали. Живописне полотно у масивному рулоні відвезли до Києво-Печерської лаври, де ледве затягли до Успенського собору. Подробиці цього за спогадами свого батька повідомив києвознавець Дмитро Малаков [48].

Що сталося далі – неважко зрозуміти. Після того, як 3 листопада 1941 року головний храм Лаври було висаджено в повітря, від полотна залишилося саме лахміття.


Лавра. Руїни Успенського собору. Фото 1942 р.

Згідно з поширеним переказом, понівечену картину по війні передали до Художнього інституту. Подейкували навіть, що буцімто деякі студенти вирізали з неї шматки, натягували їх на підрамники та здавали як курсові роботи. Та хоч би що там було, реальних залишків «Голгофи» ми, на жаль, уже не маємо. Так само невідома доля першої «Голгофи», яка належала Я. Льгоцькій, і полотен панорам «Битва народів» і «Березина», що їх також тривалий час згорнутими зберігали у павільйоні «Голгофи».

Проте місце, на якому стояла будівля павільйону, досі залишилося вільним. Збереглися докладні описи і фоторепродукції знищеного полотна. Тому останнім часом порушується питання про відтворення панорами, яка колись була однією з «візитівок» Києва. Ще в 1996 році з цього приводу було висловлено конкретну проектну пропозицію [49]. Нині, коли в практиці відбудови втрачених художніх пам’яток з’явилося декілька переконливих прецедентів, така ідея здається цілком здійсненною, – це підтверджують і проектні розробки, які виконали на документальній основі співробітники ПТАМ «Ю. Лосицький».





Аксонометрія Володимирської гірки. Проект відтворення головного фасаду панорами «Голгофа». Розробка ПТАМ «Ю. Лосицький»

На Володимирській гірці, у єдиному комплексі зі старовинним пам’ятником Св. Володимиру й відновленим Михайлівським Золотоверхим монастирем, природно було б побачити і панораму «Голгофа», якою так захоплювалися кияни і гості міста на початку минулого століття.

(с) Михайло Кальницький, Юрій Лосицький

ПРИМІТКИ

1. Петропавловский В. Искусство панорам и диорам. — К., 1965. — С.20.
2. Панорама «Оборона Севастополя 1854–1855 гг.» / Текст А. Полякова. – Сімферополь, 1970.
3. Киевское слово. – 1897. – 1 апреля. – № 3313.
4. Киевское слово. – 1897. – 10 апреля. – № 3322.
5. Державний архів Київської області (ДАКО). – Ф.1. – Оп.237. – Спр.233. – Арк.2.
6. Там само. – Арк.6, 7.
7. Березін О. Голгофа київської «Голгофи» // Андріївський узвіз. – 1991. – Листопад. – № 5.
8. Петропавловский В. Искусство панорам и диорам. – С.34.
9. ДАКО. – Ф.1. – Оп.237. – Спр.233. – Арк.16.
10. Там само. – Арк.15.
11. Киевлянин. – 1902. – 11 января. – № 11.
12. Известия Общества гражданских инженеров (Петербург). – 1902. – № 2. – С.21.
13. Яновская Л. Творческий путь Михаила Булгакова. – М., 1983. – С.239.
14. Там само. – С.238–240.
15. Голгофа // Киевские епархиальные ведомости. – 1908. – № 8. – Часть неофициальная. – С.321.
16. Иллюстрированный путеводитель по Киеву. – К.: изд. С. М. Богуславского, 1903. – С.26, 27.
17. Киевская газета. – 1903. – 2 июля. – № 180.
18. Катаев В. Растратчики: Повести и рассказы. – М., 1990. – С.534, 535.
19. Киевлянин. – 1904. – 1 марта. – № 61.
20. Киевлянин. – 1904. – 7 июля. – № 186.
21. Державний архів міста Києва (ДАМК). – Ф.163. – Оп.43. – Спр.35-а. – Арк.13 (і зворот), 14.
22. Там само. – Арк.15 (і зворот).
23. Там само. – Арк.15.
24. Петропавловский В. Искусство панорам и диорам. – С.34.
25. Киевлянин. – 1908. – 7 сентября. – № 248.
26. ДАМК. – Ф.163. – Оп.43. – Спр.35-а. – Арк.68.
27. Там само. – Арк.20.
28. Там само. – Арк.50.
29. Киевлянин. – 1910. – 5 января. – № 5.
30. ДАМК. – Ф.163. – Оп.43. – Спр.35-а. – Арк.51.
31. Там само. – Арк.67.
32. Киевлянин. – 1912. – 16 марта. – № 76.
33. ДАМК. – Ф.163. – Оп.43. – Спр.35-а. – Арк.63, 74, 75, 81.
34. Там само. – Арк.68.
35. Там само. – Арк.69.
36. Там само. – Арк.53.
37. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). – Ф.166. – Оп.6. – Спр.1952. – Арк.11 (і зворот), 12.
38. Гамоля Н., Мокроусова О. Київська Голгофа // Контракти. – 2004. – 22 листопада. – № 47.
39. ДАМК. – Ф.163. – Оп.43. – Спр.35-а. – Арк.62.
40. Там само. – Арк.71.
41. Там само. – Арк.70; ДАМК. – Ф.163. – Оп.3. – Спр.41. – Арк.10.
42. ДАМК. – Ф.163. – Оп.3. – Спр.41. – Арк.16.
43. Ковалинський В. В. Київські мініатюри. – Книга перша. – К., 2002. – С.173–182.
44. ДАМК. – Ф.163. – Оп.12. – Спр.5. – Арк.3 (зворот), 4, 17 (зворот), 18.
45. ЦДАВОВУ. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.1952. – Арк.24.
46. Там само. – Арк.2.
47. Київ: Провідник / Ред. Ф. Ернст. – К., 1930. – С.377.
48. Малаков Д. Як ховали панораму «Голгофа» // Дзеркало тижня. – 2002. – 3–9 серпня. – № 29.
49. А. С. С. – 1996. – № 1. – С.9.


Додаток: опис та репродукція розгортки панорами
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 15 comments