Михаил Кальницкий (mik_kiev) wrote,
Михаил Кальницкий
mik_kiev

День памяти Л.А.Проценко

Сегодня, в 10-летие кончины Людмилы Проценко, прошел день ее памяти на Лукьяновском кладбище. Людмила Андреевна, как многим известно, – выдающийся историк Киева, крупнейший специалист по киевской некрополистике, т.е. изучению городских захоронений. По инициативе Проценко Лукьяновское кладбище было превращено в историко-мемориальный заповедник; она же была основным автором совершенно образцового путеводителя по кладбищу. Там она и покоится.

54.44 КБ
Участники дня памяти

Так уж вышло, что мое знакомство с Людмилой Андреевной началось еще в детстве, когда я только-только приглядывался к киевской истории. Небольшой рассказ об этом вошел в "Збірник на пошану Людмили Андріївни Проценко", изданный в 2000 году.


ВЧИТЕЛЬКА ІСТОРІЇ

Хоч зараз у мене з Людмилою Андріївною Проценко є багато приводів для спілкування, пов'язаних з її науковою та громадською діяльністю, але перше знайомство з нею відбулося незалежно від некрополів чи охорони пам'яток. Тоді – близько чверті століття тому – я був учнем дев’ятого класу середньої школи № 38 (тепер вона вже має статус ліцею). В середині учбового року нам рекомендували нову вчительку історії. Вона повільно впливла до історичного кабінету і подивилася на нас пильно та якось по-молодому насмішкувато.

72.93 КБ
Л.А.Проценко

Звичайно, всі ми, хлопці та дівчата математичного класу, були тоді далекі від архівної справи, від некрополезнавства. Але багато хто швидко відчув різницю між новою вчителькою та попередніми. Викладали в нас педагогічні «зубри», що впевнено вели учнів ленінським курсом «у світлі рішень» чергового пленуму ЦК. Викладали симпатичні, хоч і недалекі, молодиці, які понад усе боялися запитань за межами підручника. Зустрічалися звичайні досвідчені педагоги-методисти. Та не було таких, хто «купався» у історії, хто доносив до нас не препаровані порції подій минулого, а живий подих першоджерел.

Для нас, «математиків», багато важила логіка. Траплялося (особливо в дев'ятому класі, коли вивчали довоєнну історію СРСР), що обґрунтувати для себе перебіг подій ми були не в змозі, а підручник пропонував лише низку заклинань. І ми запитували, а Людмила Андріївна відповідала. Обережно, бо на дворі стояли брежнєвські 70-і, але так, що розумний здогадувався. А іноді наші запитання відволікали її на особисті спогади. Тоді ми охоче слухали, дивуючись відомим іменам, що для Людмили Андріївни означали реальних, добре знайомих людей. Крім того, ми вперше зіткнулися із «кухнею» історика, з тим, як у архівах чи спогадах постає зникла епоха.

Мабуть, учителька відчула нашу вдячну увагу. І раз у раз цікавішими були її «позапланові» розповіді, на які вже іноді не вистачало часу у класі. Тому Людмила Андріївна не заперечувала проти учнівських візитів додому, де її вже не обмежували тривалість уроку та шкільна програма. Там можна було побачити книжки, яких досі ніколи не тримав у руках, фотознімки з автографами уславлених співаків (ми дізналися й про тісний зв'язок нашої вчительки з музичним світом) та оте «організоване безладдя», що свідчить про напружену дослідницьку роботу господині. Зрештою, вона у загальних рисах розповіла про свої поневіряння під час праці у державних архівах, через що й була змушена шукати місця у школі. І хоча все навкруги повсякденно запевняло нас, що «влада завжди є правою», але тут наші симпатії були цілком на боці людини, яка постраждала від влади.

Далеко не кожний педагог мав такий вплив на школярів та користувався такою повагою. Потім мені стало відомо, що у 1-й школі, де також викладала Людмила Проценко, вона навіть готувала з учнями театральні вистави з історичної тематики. У нас, на жаль, цього не було. Надто вже короткий час – лише кілька місяців – працювала в нашій школі Людмила Андріївна.

Якраз у цей час зі мною трапилася одна подія, не те, щоб історична, але для мене особисто відчутна. А саме: я отримав першу в житті четвірку з історії. Відверто кажучи, чимало разів я дозволяв собі зовсім не готуватися до цього предмету через упевненість, що коли запитають, то загальна ерудиція допоможе. Але з Проценко «номер не пройшов». Відповідав я, скільки пам'ятаю, про будівництво та відкриття Дніпрогесу, причому подумки спирався у відповіді головним чином на... «Одноповерхову Америку» Ільфа й Петрова (письменники зустрічалися з американським консультантом Дніпробуду). Можливо, хтось інший задовольнився б моїм впевненим тоном та й зупинив би, не чекаючи закінчення. Проте Людмила Андріївна одразу відчула, де саме я «плаваю». Закінчилося це четвіркою. Було, звісно, трохи образливо, але водночас я відчував, що мені викладено урок відношення до історичної науки, яка вимагає до себе не меншої поваги, ніж будь-яка інша.

Та ось раптом у історичному кабінеті нашої школи з'явилася нова хазяйка. Було шкода розлучатися з улюбленою вчителькою, та невдовзі все поглинули проблеми випускного математичного класу, підготування до інституту. Наші візити до Людмили Андріївни припинилися. Хоч згадували про них ми ще довго.

Далі минуло кілька років. Я поступив до вузу, потім став інженером. І водночас захопився вивченням київської давнини, історією старовинних будинків нашого міста. Це привело мене до архівів. І незабаром я побачив у архівному залі добре знайому огрядну постать. Людмила Андріївна теж упізнала мене і дуже здивувалася:

– А ви що тут робите?

Я пояснив їй, що я тут роблю. І з того часу наше спілкування вже не переривалося.



Вскоре после нашей встречи в архиве она подарила мне свою публикацию с автографом - первым после подписей в школьном дневнике ))

247.21 КБ
Статья из сборника "Історичні дослідження. Вітчизняна історія", 1982


После этого в мою библиотеку пришла целая серия замечательных изданий, автором которых была Людмила Андреевна:

"Київський некрополь" (1994) - о захоронениях литераторов в Киеве.

"Історія Київського некрополя" (1995).

Два издания упомянутого путеводителя по Лукьяновскому гражданскому кладбищу (совместно с Ю.Костенко).

Исследования по истории Аскольдовой могилы и Выдубицкого некрополя в московских ежегодниках "Памятники культуры. Новые открытия" за 1988 и 1991 гг.

"И до небес рукой подать" (вышедшая посмертно в 2002 г. история некрополя Ближних и Дальних пещер Киево-Печерской лавры).

Наконец, составленная Л.А.Проценко карта "Пам’ятки Києва, знищені у ХХ сторіччі" (1991).

И еще множество статей в периодике, где она с неисчерпаемой энергией боролась за сохранение могил наших выдающихся предков. Людмила Андреевна не признавала слова "невозможно"; кладбищенская чиновно-коммерческая мафия ненавидела ее, но боялась и вынуждена была с ней считаться.

Надо сказать, что Лукьяновский некрополь-заповедник сегодня выглядит достойно - как с внешней стороны, так и со стороны научной работы. Все признают, что толчок к этому дала именно она, Людмила Проценко.

60.64 КБ
Сотрудницы заповедника у могилы Л.А.Проценко

Часть ее наследия еще только готовят к изданию. А сохраненные благодаря ее усилиям памятники и бесчисленные найденные ею факты прочно вошли в историческую среду Киева.

Светлая память.
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 5 comments