Михаил Кальницкий (mik_kiev) wrote,
Михаил Кальницкий
mik_kiev

Новий кандидат на знесення, або З ювілеєм незалежності!

Сьогодні Україна відзначає 20-у річницю проголошення Акту проголошення незалежності. А напередодні я дізнався про те, яка доля чекає на одну з будівель центру нашої столиці.



Цей будинок міститься по Музейному провулку, 8, буквально за кілька кроків від Національного художнього музею. На перший погляд він блідий, непоказний, смугасте обличкування плиткою приховує його первинне опорядження. Проте саме у свято Незалежності він нагадує про доволі яскраві події.


Згадаймо, яким чином наприкінці радянської доби поширювалася опозиційна інформація. Вітчизняний Інтернет тоді лише народжувався. Сітка телебачення була обмеженою та практично підконтрольною державній цензурі. Переважна більшість солідних газет і журналів не виходила за межі «дозволеної гласності» (досить пригадати, як у дні серпневого путчу 1991 року хіба що «Комсомольское знамя» друкувало проєльцінські матеріали).

Основну опозицію правлячій ідеології в Києві тоді становила націонал-демократія, що гуртувалася навколо Народного Руху України. Це був не кількаразово розвалений та вихолощений сучасний Рух, який стабільно набирає у рейтингах жалюгідні долі процента. Це була тоді головна надія тих, хто плекав надії на рішучі зміни, для тих, хто мріяв про незалежну Україну. НРУ підтримувала потужна й впливова фракція у Верховній Раді УРСР, його провідні діячі були найбільш популярними в місцевому політикумі.

Яким чином Рух поширював свої погляди? З одного боку, за допомогою прокламацій, які поширювалися під час мітингів та перед черговими виборами або референдумами. А з другого боку – у власних газетах і журналах. Тільки невелику їхню частину друкували у справжніх типографіях. Більшість створювалася у напівкустарний спосіб. За допомогою комп’ютера набирали тексти, роздруковували на принтері, розклеювали їх на аркуші А3 чи А2, додавали картинки – і запускали ксерокс. І це ще добре, якщо був комп’ютер і принтер; деякі видання для підготовки текстів користувалися звичайнісінькою друкарською машинкою.

Так от, саме у двоповерховій будівлі по Музейному провулку в 1990–1991 роках містився інформаційний центр Руху (Рухінформцентр). Звідси по Києву та всій Україні розходилися хвилі незалежних політичних оглядів, історичних розвідок, бюлетенів поточних подій. Тут діяло також Товариство української мови ім. Тараса Шевченка «Просвіта». Крім того, у 1991-му тут була штаб-квартира опозиційного блоку УМА (Українська Міжпартійна Асамблея). Ось збережені в моєму архіві зразки деяких видань, редакція яких перебувала за адресою «Музейний провулок, 8»:























Ці «метелики» робили свою справу. Громадська думка звільнялася від радянських стереотипів, дедалі більше співчувала українським цінностям, українській символіці, зрештою – українській державності. Навіть правляча більшість у ВР УРСР відчувала ті настрої й мусила з ними рахуватися. Головним результатом цього і став Акт 24 серпня 1991 року.

Мабуть, і зараз чимало людей може пригадати тогочасні події, пов’язані з двоповерховою будівлею. Невипадково саме біля Музейного провулку було встановлено пам’ятник В’ячеславу Чорноволу, який, бувало, днював і ночував у будинку № 8.



Погодьтеся, що самих лише згаданих подій було б досить для визнання непоказної споруди по Музейному провулку, 8 пам’яткою історії нової України. Але будинок можна також пов’язати з багатьма іншими подіями.

Садиба, на якій він розташований, склалася ще до початку ХІХ сторіччя.



На плані 1803 року вона, скільки можна зрозуміти, відповідає ділянці № 1415 (позначена стрілочкою). Тоді її фронт ще не був забудований (показано контур відсутньої споруди).

Згідно з результатами досліджень мистецтвознавця Марини Виноградової – авторки статті про будинок у томі «Київ» Зводу пам’яток історії та культури (книга І, частина ІІ), – наявну забудову фронту садиби було розпочато у 1819 році коштом відомого українського майстра-золотаря, купця Самсона Стрільбицького. Сюди він сам переселився (раніше жив на Подолі, але звідси було значно ближче до Лаври, замовлення якої майстер виконував) і тут мешкав до смерті. Спершу з’явився будинок на 5 вікон у лівій частині садиби, потім (уже за пізніших господарів) його фронт розширили до 11 вікон, а у 1845-му праворуч постав ще один будинок на 7 вікон.



На літографії середини ХІХ сторіччя (фрагмент) ці обидва будинки показані ліворуч. У різні часи вони належали князям Радзивіллам, купцю Кельну, чиновнику дворянину Дембовицькому, княгині Любомирській, князю Комаровському.

Ці ж будинки на фрагменті плану 1871 року:



(Садибу позначено стрілочкою).

Загалом забудова вулиці Олександрівської, частину якої тоді складав нинішній Музейний провулок, виглядала доволі скромно.



Тут ліворуч виглядає з-за дерев пізніший з двоповерхових будинків на ділянці, про яку йдеться. Нагорі – Інститут шляхетних дівиць.

Від початку 1870-х до середини 1880-х років садибою володів спочатку купець Бер Аринштейн (Аренштейн), а потім купець Гершан Еренбург. Перший з них був дідусем відомого письменника Іллі Еренбурга з боку матері, другий – з боку батька. Їхні діти побралися у 1877 році. Ілля народився у 1891-му (він був четвертою дитиною). На той час ділянка перейшла у власність купця 1-ї гільдії Нафтули Горенштейна, але члени родини Еренбургів ще деякий час мешкали тут.


Маленький Ілля Еренбург з батьком, 1890-і рр.

Недарма сам письменник згадував у книзі «Люди, годы, жизнь»:

«Нет, Киев мне не чужой! Первые мои воспоминания – это большой двор, куры, бело-рыжая кошка, а напротив дома (на Александровской) красивые фонарики – там помещалось летнее увеселительное заведение «Шато де флер»».

У 1896-му на замовлення Горенштейна обидві чільні будівлі були об’єднані. Вийшов довжелезний фасад, пожвавлений центральною люкарною з коротким аттиком. Невдовзі почалося будівництво нового музею. Після його зведення місцина набула такого вигляду (фрагмент поштівки початку ХХ ст.):



Праворуч – будинок Горенштейна (до 1898 року він мав по вулиці Олександрівській № 37–39, потому отримав № 35).

У 1909 році садиба перейшла до нового власника. Вдруге в історії її придбав відомий ювелір – знаменитий Йосип Маршак.


Йосип Маршак

Йосип Абрамович використовував ділянку для збільшення своєї нерухомості. У 1911-му в глибині забудови, на нижній терасі стрімкого схилу було зведено 6-поверховий прибутковий дім на 28 квартир із фасадом у дусі модерну.



Новобудову видно тут на другому плані. Автора його проекту не виявлено, але можна припустити, що це був один з тих зодчих, з якими Маршак уже співпрацював на іншому об’єкті, – Едуард Брадтман або Йосип Зекцер. Незадовго до революції ювелір продав ділянку на Олександрівській вулиці подружжю купців Геніних.

Ось яка ситуація склалася тут згідно з планом 1925 року:


Назва провулку та номери сучасні

Незважаючи на пожежі та вибухи під час окупації Києва нацистами, вся забудова ділянки вціліла. Щоправда, у 1960-і роки ліворуч від будинку № 8 спорудили здоровезну офісну будівлю, обличковану «кабанчиком». Подібною ж плиткою, на жаль, «збагатили» фасад старовинного дому (котрий після утворення у 1955 році Музейного провулку отримав сучасний № 8).



Але під його найдавнішою частиною, спорудженою у 1819-му, збереглися тогочасні склепіння підвалів, а сам будинок у разі реставрації міг би стати останнім зразком класицизму в цій місцині. У травні 1994 року його було взято на облік як нововиявлену пам’ятку архітектури; всю садибу включено до Зводу пам’яток.

Проте нині перспективи майже 200-річної споруди виглядають сумно. Ще у 2004 році було збуджено питання щодо реконструкції з надбудовою 2-поверхового будинку. До шановної нашої Держслужби охорони культурної спадщини при Мінкульті надійшов з цього приводу запит. Тогочасний голова Держслужби п. Микола Кучерук відреагував наступною відповіддю (6.08.2004):





Як бачимо, Держслужба киває на міський Комітет з охорони й реставрації пам’яток (нинішнє Головне управління), який, мовляв, не підготував необхідну облікову документацію, й через це з полегшенням повідомляє, що «не має законодавчих підстав для визначення будинку № 8-А по провулку Музейному пам’яткою архітектури». Разом з тим прозоро натякає, що «щодо розроблення проектної документації» слід замовити індульгенцію... себто, «історико-містобудівне обгрунтування»...

У 2007-му проект реконструкції з надбудовою вже був нібито готовий. Але замовник забажав за свої гроші отримати цілком нову споруду з підземним паркінгом. Для цього виникла потреба зовсім знести двоповерховий будинок. Знову звернулися до Держслужби – тепер уже з огляду на наявність Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Той самий Микола Кучерук відповів таке (19.02.2009):



Отже, долю цього будинку, як і багатьох інших пам’яток, знищуваних в останні роки, вирішила пресловута Експертна комісія, яка стосовно історичної забудови нашого міста, по суті, виконує роль «сталінської трійки». Про налагоджену схему нищення пам’яток я вже писав ОСЬ ТУТ. Її було чітко застосовано й цього разу. Відзначу, що питання про ІСТОРИЧНУ цінність будівлі, про яку я писав вище, судячи з усього, навіть не збуджувалося...

А тепер на законних (з огляду на вердикт Держслужби) підставах проектувальники розробили креслення цілком нової споруди на місці чільного будинку № 8. Їх підготувала фірма «Янош Віг і партнери».



Хоча в зв’язку із деякими об’єктами (такими, як готель «Хаятт» або будинок по Гончара 17–23) щодо Яноша Віга лунала різка і, мабуть, небезпідставна критика, проте я особисто вважаю його одним з найбільш професійних і розважливих архітекторів нинішнього Києва. В усякому разі, він дотримується в історичних зонах значно скромніших масштабів, ніж Сергій Бабушкін чи подібні йому любителі висоток. Так само і для даного об’єкту він застосував обмежену висоту (проектована ним будівля нижча за сусідню ліворуч). А старовинний будинок... що ж, уповноважена установа відмовила йому в захисті держави.

Ось він, будинок по Музейному провулку, 8, в якому формулювалися ідейні засади нашої нинішньої незалежності. Поглянемо на нього чи не востаннє.



Може, в нього ще є шанси на порятунок? Адже у листі М. Кучерука від 19.02.2009 відзначено, що 6-поверховий флігель у глибині ділянки таки є пам’яткою, занесеною до Реєстру. Таким чином, можна було б поставити питання про розміри передбаченої законодавством охоронної зони флігеля. Проте... не забудемо, що арбітром буде та сама Держслужба. Коротше кажучи, оптимізму в мене малувато. Можу тільки повторити слова зі своєї статті, на яку я щойно посилався:

«Думаю, настало время общественности (и, в частности, столичной организации Украинского общества охраны памятников) поднять вопрос о ликвидации практики келейных приговоров. Экспертиза по вопросу статуса достопримечательных зданий должна проводиться открыто, при участии не только чиновников, но и независимых специалистов. А судьбу каждого объекта, которому грозит снос, необходимо заблаговременно выносить на широкое обсуждение».
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 10 comments